Vostok-2

В середині 1996 року в Вінниці (м.Вінниця – це біля Жмеринки) тихо й непомітно відбулась подія, котра не пройшла повз увагу світової музичної громадськості, але на котру демонстративно не звернули уваги в Україні. Отож, у 1996 році у Вінниці був побудований перший на теренах колишнього СРСР “правильний” студійний комплекс.

Мені було відомо про існування контрольної кімнати на тон-студії “Мосфільму” за проектом видатного акустика-дизайнера з Каліфорнії Тома Хідлі, але він проектував не комплекс, а лише контрольну кімнату. У тому ж 1996 році була відкрита пітерська студія “Доброльот”, котру проектував не менш знаний акустик-дизайнер Філіп Ньюелл. Його проект не був первісно цілісним: Ф.Ньюелла запросили для проектування контрольної кімнати, і лише згодом виникла ідея скористатися його досвідом для проектування решти студійних приміщень.

Проект вінницької студії був з самого початку цілісним та обдуманим. В цьому проекті була контрольна кімната з об’єктивним дальнім контролем, тон-зал з нейтральною/змінною акустикою, приміщення з “мертвою” акустикою та кам’яна кімната – своєрідна візитна картка Ф.Ньюелла.

Як же виникла ідея саме такої студії і як вона потім матеріалізувалась? Автор цієї статті був не лише ініціатором створення цієї студії, але й безпосереднім учасником її будівництва, а потім більше трьох років – її незмінним керівником.

1. Передісторія й формування основних принципів

До початку 90-х років я займався аранжуванням (спочатку на Roland D-20 й D-50, потім – на Ensoniq SD-1, TS-10 та ін.), а також епізодично працював як звукоінженер на напівпрофесійній апаратурі у домашніх умовах. За принципом поєднання приємного з корисним це допомагало заробляти й “на хліб з маслом”. Студій як таких у Вінниці на той час не існувало взагалі. Моя апаратура змінювалась, ставала все більш й більш досконалішою. І нарешті я відчув, що досяг якоїсь межі, за якою подальше вдосконалення обладнання вже практично не поліпшувало готових міксів.

Схема планування студійних приміщень. Між тон-залом і кам'яною кімнатою встановлені широкі скляні двері, що забезпечує візуальний контакт між музикантами, а також зі звукорежисером. Далекий кут тону-залу заглушений. Це ідеальне місце для запису бас-гітарної комбосистеми або джазових барабанів

У провінції в порівнянні з мегаполісами є хай і єдиний, але істотний плюс: люди там можуть дозволити собі… помріяти! А в нашій роботі, погодьтеся, це не сама остання справа. Провінційних мрійників ще називають диваками, але хіба не такі диваки рухають прогрес? Хіба не диваком називали, наприклад, людину, що вигадала метро?

Мені не раз доводилося спостерігати роботу столичних студій: час розписаний чи не по хвилинах, творчість перетворюється на конвеєр. Отут уже не до пошуків або звукорежисерських знахідок. Але я жив у Вінниці й міг дозволити собі поекспериментувати. У результаті своїх експериментів я прийшов до висновку, що завдання якісного професійного обладнання — максимально чесно донести вихідний сигнал від мікрофона до гучномовця. На початку 90-х років такий висновок міг здатися крамольним. Тоді “у повний зріст” піднімалися цифрові процесори, а їх можливості, що постійно зростали, у союзі з агресивною маркетинговою кампанією фірм-виробників повинні були створити у споживачів відчуття їхньої всемогутності. Інакше кажучи, споживачам активно навіювали, що за допомогою цифрових процесорів і сучасних засобів обробки будь-який сигнал можна перетворити на той, котрий Вам потрібен, тобто можна робити геть усе! На мене маркетингова кампанія також впливала, але результати експериментів свідчили дещо про інше.

У кого з Вас, шановні колеги, не було після зведення якого-небудь матеріалу почуття: “Ось робота, якою я можу пишатися!” А через якийсь час прослуховуєш це на інших моніторах і в інших умовах – і соромно за те, що ти зробив, соромно настільки, що навіть не хочеться зізнаватися в тім, що саме ти це “зліпив”. Але повертаєшся до свого “середовища перебування” і знову слухаєш — нема ніякого “криміналу”. Вся справа в різних умовах моніторингу. Уже потім мені доводилося брати участь в обговоренні декількох райдерів студій звукозапису, що будуються, і жодного разу ці обговорення не починалися з вибору моніторів. У найкращому разі на монітори резервувалася якась сума (зазвичай, біля $500-1000), і на цьому все. Ви можете уявити собі хірурга, якому байдуже яким скальпелем робити операцію? Або художника, якому байдуже із чого і як зроблено його пензель? Але ж монітори для звукорежисера — те ж саме, що й скальпель для хірурга, пензель для художника! Звідки ж така зневага?

Тон-зал и каменная комната (на дальнем плане). Снимок 1996 года. На переднем плане – заказной рояль Becker 1914 года выпуска

Тон-зал і кам'яна кімната (на дальньому плані). Знімок 1996 року. На передньому плані – зроблений на замовлення рояль Becker 1914 року випуску

І тоді я дав собі слово: якщо мені доведеться будувати студію звукозапису, то в першу чергу подбаю про її акустичні властивості й моніторний контроль.

Ця думка вже виглядала крамольною з погляду членів моєї родини. Якби я, як аранжувальник, почав вкладати гроші у нові синтезатори, комп’ютери, MIDI-клавіатури, семплери або бібліотеки до них — це було б ще зрозуміло, тому що відразу б почало приносити цілком матеріальні дивіденди. Але вкладати гроші у якусь акустику?! Це вже занадто! Але на сімейних конфліктах зупинятися не будемо.

Беручи участь у студійних записах як музикант, я помітив, що кращі дублі записувалися там, де, по-перше, мені було зручно, і там, де, по-друге, музикантам пасували умови студійного моніторингу, тобто звук у навушниках їх не просто влаштовував, а надихав на творчу роботу.

Так по крупицях сформувалися вимоги до майбутньої студії.

  • Це повинна бути студія з гарною (бажано, змінною) акустикою, щоб звучання живих інструментів не тільки добре “переносилося на плівку”, але й надихало б музикантів на найкраще виконання.
  • У контрольній кімнаті потрібно встановити великі монітори дальнього контролю з максимально об’єктивним та незабарвлюючим звучанням.
  • Це насамперед буде студія для музикантів, а її дизайн і тисячі більш дрібних деталей повинні бути максимально зручні для роботи й творчості, не вступаючи в протиріччя з технічними вимогами.
  • Умови комутації й внутрістудійного моніторингу повинні бути максимально гнучкими й створювати в навушниках музикантів той світ, який вони собі уявляють.
  • Хотілося б, щоб студія перебувала в центрі міста, недалеко від вокзалів, готелів, кафе й т.ін.; і в той же час це місце повинно було бути тихим і затишним.

Вже потім, через деякий час, коли будівництво студії було в розпалі, мені попався журнал “Шоу-Мастер” (1/1996), де в статті Костянтина Лакіна про будівництво студії Аркадія Укупника мені зустрілася фраза, що дуже точно відбиває моє розуміння всього цього процесу: “Любая студия, в отличие от Земли, лежит на пяти китах: акустика помещения, аппаратура, кабельная разводка, комфорт, персонал”. У моєму розумінні й у моїй інтерпретації це виглядає наступним чином:

  1. Дизайн та акустичний дизайн.
  2. Об’єктивний моніторний контроль.
  3. Комутація й умови внутрістудійного моніторингу.
  4. Обладнання.
  5. Персонал.

І якщо останні два пункти — це величини, що змінюються, то характеристики студії по перших й основних трьох пунктах потрібно закладати із самого початку будівництва.

2. Перші кроки

Отже, основні принципи майбутньої студії були визначені. Діло було за малим — знайти відповіді на два питання:

  • Хто інвестує гроші в будівництво студії?
  • Хто зможе правильно спроектувати й втілити в життя цю ідею?

І знову невеликий відступ. У середині 90-х років по кількості висококласних музикантів на квадратний метр Вінниця могла дати фору багатьом містам України. Серед цих музикантів Михайло Барановський, Павло та Юрій Шепети, Микола й Олександр Хорєви, Сергій Новіков, Олег Асєєв, Анатолій Антонішин та інші. А вінницький муніципальний хор (від його виконавської майстерності Ф.Ньюелл був у захваті) під керуванням Віталія Газінського незмінно посідав призові місця у представницьких європейських конкурсах. На жаль, зараз більшість із них “піднімають культуру” мегаполісів та далекого зарубіжжя. Але в той час наявність у місті стількох висококласних музикантів і відсутність при цьому студії звукозапису для їхньої самореалізації виглядала, м’яко кажучи, несправедливо й парадоксально. Так більше тривати не могло, і хтось повинен був це виправити.

Air Force Studio, г.Винница. Снимок 1999 года. Слева направо: Александр Хорев (барабанщик), Павел Шепета (пианист), Дмитрий Зайчук (аранжировщик Витаса), техник-стажёр, Витас, Михаил Барановский (гитарист), Александр Кравченко (руководитель студии, звукорежиссёр, аранжировщик); впереди – Виктория Самборская (back-вокал)

Air Force Studio, м. Вінниця. Знімок 1999 року. Зліва направо: Олександр Хорєв (барабанщик), Павло Шепета (піаніст), Дмитро Зайчук (аранжувальник Вітаса), технік-стажист, Вітас, Михайло Барановський (гітарист), Олександр Кравченко (керівник студії, звукорежисер, аранжувальник); на передньому плані - Вікторія Самборська (back-вокал)

На той час я обіймав посаду начальника відділу культури Центрального Будинку офіцерів ВПС, що, як і штаб ВПС України, перебуває у Вінниці. Не буду тут розповідати, як мене “занесло” до армії. Але те, що я був офіцером у званні майора, – чиста правда.

Вінницький Будинок офіцерів являє собою статечний трьохповерховий цегельний П-образний будинок післявоєнної будови з товстими зовнішніми стінами. Він розташований у центрі міста, має зал для глядачів на 1000 місць, конференц-зал, танцювальний зал, бібліотеку, навчальні класи, ресторани, кафе, туалети, більярдну й та інше, а ще — затишне внутрішнє подвір’я, яке влітку просто потопає в зелені й створює якусь особливу ауру. У п’ятьох хвилинах ходи розташовані вокзали, готель, базар, зупинки громадського транспорту. При цьому в Будинку офіцерів завжди тихо, як і на подвір’ї. Одним словом — ідеальне місце для студії звукозапису.

Командувачем ВПС України на той час був Володимир Михайлович Антонець — людина великого розуму, інтелігентний і порядний керівник. Мені (тоді ще капітанові) пощастило пробитись до нього на прийом і викласти свої ідеї щодо створення потужного аудіо-відеокомплексу на базі Будинку офіцерів, а також про придбання звукового й світлового обладнання для глядацького залу. Уважно розглянувши справу, він дав “зелене світло” на фінансування проекту. Це було першою великою перемогою! Правда, реальні гроші з’явилися лише через півроку.

Залишилося визначити, хто спроектує й реалізує ці ідеї?

Зараз вже навіть смішно згадувати, як у той час на різних студіях вирішували проблеми акустики. Чого тільки не вигадували! Останньою модною тенденцією тоді була обробка стін всередині студій… картонними пакунками з-під курячих яєць! У глибині душі я розумів, що це неправильно, але запропонувати щось більш конструктивне не вистачало знань. Єдине, що я знав точно, так це те, що в студії небажані паралельні поверхні й бажана висока стеля, а в Будинку офіцерів висота стель була під 5 метрів. Тому акустичний дизайн я відклав до кращих часів, а сам зайнявся переплануванням виділеного приміщення.

Air Force Studio, г.Винница. Снимок 1999 года. Слева направо: П.Шепета, Д.Зайчук, Витас, В,Самборская, М.Барановский, А.Хорев; впереди: техник-стажёр и А.Кравченко. Видны окна в тон-зал, каменную комнату и MIDI-студию, а также правый монитор дальнего контроля

Air Force Studio, м. Вінниця. Знімок 1999 року. Ліворуч- праворуч: П.Шепета, Д.Зайчук, Вітас, В,Самборська, М.Барановський, А.Хорєв; на передньому плані: технік-стажист та О.Кравченко. Видно вікна в тон-зал, кам'яну кімнату й MIDI-студію, а також правий монітор дальнього контролю

Приміщення під майбутню студію являло собою квадрат загальною площею близько 90 квадратних метрів з висотою стелі в 4,5 метри. Варіантів планування у мене були сотні. Врешті-решт я зупинився на варіанті з контрольною кімнатою й трьома студійними приміщеннями, щоб всі учасники процесу могли бачити один одного крізь внутрішні студійні вікна, і розпочав його реалізацію.

По контуру майбутніх стін довелося різати дубовий паркет і заливати залізобетонний фундамент. Зверху фундаменту в півцегли зводилися подвійні стіни з повітряним прошарком близько 6 сантиметрів.

Паралельно взявся вибирати обладнання й шукати фахівця, що зможе проконсультувати нас про акустичний дизайн. У той час (а це був 1995 рік) на студіях домінували аналогові магнітофони й цифрові модульні магнітофони Alesis ADAT і Tascam DA-88. Цифрові станції запису на хард-диск (в основному, Digidesign Session-8) тільки з’явилися й були ще досить недосконалими. Але я повірив у їхнє майбутнє й ризикнув. Перший транш був витрачений на систему Digidesign ProTools III з конвертором I/O 888 на базі комп’ютера Power Macintosh 8100/110 і на семплер Emulator-IV (інстинкти аранжувальника взяли гору!) – новітні прилади, яких в Україні ще ні в кого не було. Але як же бути з акустичним дизайном?

Варіантів було всього два: або знайти й запросити когось із іноземних фахівців, або “вийти” на Юрія Грєбєшкова з Москви (за його роботами я дотепер намагаюся стежити й ставлюся до них і до нього самого з неприхованою повагою). Про іноземного фахівця нічого було й думати: як його знайти, як з ним домовитися й у що це вильється? Правда, час від часу мені попадав на очі журнал “Studio Sound”, і в ньому я читав про таких акустиків-дизайнерів, як Том Хідлі, Філіп Ньюелл, Сем Тойошима й інші, але “вийти” на них мені здавалося несусвітньою зухвалістю й нахабністю, тому така думка навіть не приходила мені в голову.

А тим часом час ішов, а з акустичним дизайном нічого не вирішувалося. Крім того, на півроку припинилося фінансування студії.

І ось одного разу у журналі “Шоу-Мастер” (2/1994) у рубриці “Таємниці студії” я прочитав статтю Михайла Матусова “Дизайнер студій Філіп Ньюелл”. Я навіть не повірив своїм очам! Далі все нагадувало детектив. Через знайомих у Санкт-Петербурзі я взнав телефон Матусова, зв’язався з ним. Він розповів про плани будівництва студії “Доброльот”, на якій працював головним інженером. Це був шанс! Тепер тільки б відновили фінансування, інакше для подальших переговорів не буде ніякого матеріального підґрунття.

3. Крутий поворот

Через якийсь час фінансування було відновлене. Про це я довідався у квітні, у п’ятницю надвечір. Відразу ж подзвонив Матусову й почув, що Філіп Ньюелл зараз в… Санкт-Петербурзі (!) і буде там ще два дні — у суботу та у неділю до обіду. Треба терміново їхати, адже ніякі факси й заочні переговори не замінять живого спілкування! Ні поїздом, а ні літаком не встигаю. Тому на наступний ранок я вже “крутив баранку” автомобіля до Санкт-Петербургу, а це майже 1650 кілометрів!

На “раллі” була витрачена доба, і о сьомій годині ранку я вже був у Санкт-Петербурзі. На студії “Доброльот” саме готувалися до відкриття контрольної кімнати. До обіду повинні були розмитнити кроссовер і випробувати великі монітори. У контрольній кімнаті ще не було опорядження, і я мав змогу розглянути всі її конструктивні й технологічні особливості. І отут я зрозумів, що акустичний дизайн вимагає великої роботи й безлічі недешевих матеріалів!

У входа в Дом офицеров. Снимок 1996 года. Слева направо: Александр Кравченко (инициатор проекта), Филип Ньюэлл (акустик-дизайнер), Людмила Захарук (переводчик)

У входу в Будинок офіцерів. Знімок 1996 року. Зліва направо: Олександр Кравченко (ініціатор проекту), Філіп Ньюелл (акустик-дизайнер), Людмила Захарук (перекладач)

Але головне потрясіння я відчув після знайомства з Ньюеллом. Уявіть собі почуття людини з нерозбещеної провінції, що знайомиться не просто з великим акустиком-дизайнером, а й з близьким другом Філа Коллінза, Фредді Меркьюрі, Майка Олдфілда! І зовсім вже я не очікував, що він виявиться уважним співрозмовником, скромним і спокійним, але в той же час дуже живим.

Я з інтересом заглядав в усі кути споруджуваного “Доброльота”, а коли у Філіпа з’являвся вільний час – спілкувався з ним. Ближче до обіду привезли кроссовер і перевірили монітори в контрольній кімнаті. Після цього Філіп приділив увагу нам з компаньйоном.

Побачивши своїми очима обсяг майбутньої роботи й знаючи приблизно бюджет вінницької студії, я зробив висновок, що від цього варіанта, на жаль, прийдеться відмовитися. Причина проста – “не потягнемо”.

Ми сіли за “стіл переговорів”: навпроти Михайла Матусова — мій компаньйон, навпроти Ньюелла — я. До того моменту я вже помітив, що Філ — на диво тактовна людина. Неможливо уявити його, наприклад, що репетує або перебиває співрозмовника. З розмови з’ясувалося, що Філ — класний льотчик. І його дуже зацікавило, що саме Військово-Повітряні Сили збираються будувати студію звукозапису.

Мій компаньйон продовжував зображати киплячу активність, але я вже нічого не слухав. Я розумів, що витрати на будівництво можуть виявитися для нас не під силу. Крім того, ще не обговорювався гонорар Ньюелла. Усвідомлюючи, що з такою людиною мені вже навряд чи коли пощастить зустрітися, я просто мовчки сидів і дивився йому в очі.

Ось де й відбулося диво. Раптово Філ перебив Михайла буквально на півслові й сказав: “Я їду. Я їду у Вінницю. Я поїду туди будувати студію безкоштовно”. Ми всі оніміли.

Я дотепер не розумію, чому тоді Філіп так вирішив. Через півроку, на прес-конференції для журналістів у Вінниці, він так відповів на це запитання: “У майора Кравченка були такі очі, що я не міг відмовити”. Але це, вважаю, версія для преси, а чи вдасться мені коли-небудь довідатися справжню причину такого його рішення — не знаю.

О сьомій годині вечора, не усвідомлюючи до кінця, що ж відбулося, але захопивши із собою зразки матеріалів для будівництва, я вже гнав машину в протилежну сторону. Знов 1650 кілометрів за маршрутом Росія – Бєларусь – Україна.

4. Чи є в нас можливість все це зламати?

Інтенсивність телефонних переговорів і консультацій зросла. І ось у червні 1996 року, дещо більше ніж через місяць, ми вже зустрічали Філіпа в аеропорту “Бориспіль”. За день до його приїзду начальник Будинку офіцерів Віктор Верпека зібрав всіх службовців і сказав, що із завтрашнього дня в нас буде працювати іноземець, тому скрізь повинно бути чисто й прибрано, усі повинні бути акуратно одягненими, не лаятися й тому подібне.

Перший візит Ньюелла тривав приблизно тижня. Побачивши стіни й перегородки, які ми зробили ще наприкінці 1995 року й котрими щиро пишалися, Філіп нічого не став критикувати, а просто запитав: “А можна все це зламати й повернути в первісний стан?” Довелося йому пояснювати, що спонсори не будуть у захваті, коли побачать, як їхні гроші перетворюються в будівельне сміття, і перше, що спаде їм на думку — це вигнати мене світ за очі. Філіп відповів, що така ситуація йому знайома, мовляв, зустрічався з нею в Росії. Якийсь час він подумав, після чого взяв рулетку й почав робити якісь виміри.

Розташування майбутньої студії на першому поверсі (на відміну від четвертого поверху в Санкт-Петербурзі) дозволяло Філіпу використати у своєму дизайні камінь. У пошуках придатного граніту ми їздили по області днів з п’ять. Вінничина славиться своїми гранітними кар’єрами. Досить сказати, що гранітом з-під села Жежелева оздоблений мавзолей Леніна. Але ми ніде не могли знайти той камінь, що був потрібен Ньюеллу, та нам і важко було зрозуміти, чого ж саме він хоче. На п’ятий день ми абсолютно випадково наткнулися на якісь кам’яні заготовки для пам’ятників. Філ визнав у них “свій” камінь, а наші аргументи, що цей камінь вже продано, замовлено, куплено і тому подібне, не могли на нього подіяти. Довелося розщедрюватися.

Таким чином, свій перший візит у Вінницю Філ використав для того, щоб скорегувати планування майбутніх приміщень, зробити розрахунки необхідних матеріалів і підібрати потрібний йому сорт граніту.

Не обійшлося й без курйозів. Так, вже в друге відвідування туалету Філ вилетів звідтіля з близькозвуковою швидкістю, закриваючи ніс рукою, хоча туалет у Будинку офіцерів, на наш погляд, блищав як ніколи. Філ також дуже дивувався, як по наших розбитих дорогах примудряються їздити машини. А один раз увечері в готелі Філ вирішив викинути свій настільний годинник, який почав сильно відставати. Але годинник не був винуватим. Стабільність частоти в електричній мережі у західних країнах дозволяє робити електронні настільні годинники, внутрішній таймер яких орієнтується на частоту мережі. Що діється із частотою мережі у нас – розповідати не треба. Мені довелося докласти деяких зусиль, щоб пояснити це Філіпу й ще більших зусиль – змусити його повірити в те, що в мережі може й НЕ бути 50 Герц.

Для нас було великою несподіванкою, що Філ виявився повним вегетаріанцем; він не вживав у їжу навіть рибу і яйця, тому його меню виявилося для нас серйозною проблемою.

Перед від’їздом Філ надав список необхідних матеріалів і запитав, скільки часу нам потрібно, щоб зосередити їх на місці будівництва. Зійшлися на тому, що біля п’яти тижнів. У переліку значилися гіпсокартон, мінеральна вата, пінополіуретан, силікон і таке інше. Зараз цим уже нікого не здивуєш, але тоді, в 1996 році, дістати такі матеріали в таких обсягах було важко не тільки у Вінниці, але й у Києві. Дещо з ньюелівського списку нам так і не вдалося знайти. Але про це пізніше.

5. Контрольна кімната? Я вже дві години не працюю!

П’ять наступних тижнів пішли на нервові пошуки й складування матеріалів, а також на прибирання будівельного мотлоху. Ньюелл за цей час встиг побувати на будівництві студії в Лісабоні, а по дорозі назад — у Санкт-Петербурзі.

Временный склад с запасами материалов. Снимок 1996 года

Тимчасовий склад із запасами матеріалів. Знімок 1996 року

Цього разу після прибуття Філіпа я виявив, що він не зовсім здоровий: швидше за все – застуда. Я розраховував, що наступні два дні, саме вихідні, він підлікується, а з понеділка ми приступимо до роботи.

Але наступного дня, у суботу, Філіп з ознаками застуди й перекладачем Людмилою з’явився в студію, де перебував тільки я. Через півгодини до мене підійшла Людмила: “Саша, Філ говорить, що він вже півгодини не працює!” Я не придав цьому ніякого значення. Через півгодини ситуація повторилася. Ще через годину Філіп сказав, що він вже дві години не працює, взяв у руки пилку й почав різати якусь дошку. Я відразу все зрозумів, вскочив до машини й через 15 хвилин привіз у студію… п’ятьох солдатів із сусідньої військової частини. Цього разу прийшла черга дивуватися Філіпу. Напевно, ніколи в житті йому не доводилося бачити англійських або іспанських солдатів на будівництві.

Будівництво почалося з контрольної кімнати. Першим етапом було виготовлення “плаваючої” підлоги. Як підкладка під підлогу використовувалася гумова крихта (подрібнені автомобільні покришки), що використовується в газовій промисловості для антикорозійної обробки труб. Під вікнами студії висипали купу цієї крихти. Але в ній були камінчики й шматки дерева. Я дав солдатам сита й змусив їх просіяти всю купу. Філ категорично заперечував, але я настояв на своєму. Тільки потім я зрозумів, чому він був проти. У Західній Європі саме коштовне в будівництві – це робоча сила. Просівання гумової крихти, наприклад, в Англії, перетворило б її на “золоту”. Повірити в те, наскільки дешева у нас робоча сила, або в те, що “солдати – це взагалі безкоштовно”, Філіпу було складно.

Вже з понеділка, на будівництві студії працювала бригада кваліфікованих будівельників із шести чоловік. Працювали з восьмої ранку приблизно до восьмої вечора. Я взагалі на час будівництва перебрався жити в студію. Тільки іноді у неділю ми дозволяли собі відпочивати.

Во время строительства контрольной комнаты. Снимок 1996 года. На дальнем плане – вход в кладовку. Справа  вмонтирован кабинет левого монитора. Под ним – рэк под усилитель Neva Audio. Полстены уже облицовано гранитом.

Під час будівництва контрольної кімнати. Знімок 1996 року. На далекому плані - вхід у комору. Праворуч вмонтований кабінет лівого монітора. Під ним - рек під підсилювач Neva Audio. Півстіни вже облицьовано гранітом

Але повернемося до нашої “плаваючої” підлоги. На шар гумової крихти висотою близько 7 см був покладений шар гіпсокартону, поверх — шар гідробіту (матеріал на зразок єврорубероіда, щільністю близько 4 кг/м2), поверх — ще один шар гіпсокартону перпендикулярно першому шару. На цей “пиріг” уклали ще два шари ДСП, склеєних ПВА й скріплених шурупами-саморізами. Гіпсокартон і ДСП вирізалися так, щоб готова конструкція ніде не торкалася стін і була від них на відстані близько 3-4 см.

Внутрішні стіни студії встановлювалися на цю підлогу таким чином, щоб вони не торкалися капітальних стін.

Рамки цієї статті не дозволяють розповісти докладніше про технології будівництва, а тим більше – про різні приховані нюанси. Скажу тільки, що внутрішні стіни являли собою каркаси з брусків 50×50, котрі обшивалися в різній послідовності тим же гіпсокартоном, єврорубероідом і мінералватою.

У нас дуже швидко сформувалася міцна команда. Будівельники раніше не робили нічого подібного, а Філіп заражав своєю людяністю й ентузіазмом, і вже через кілька днів ми всі називали його “папою”, що йому дуже подобалося. У Філіпа не було навіть натяку на яке-небудь чванство перед робітниками, і розмовляв він з ними завжди як з рівними. Ті відчували його відношення й відповідали тим же. Ніколи раніше мені не доводилося бачити, щоб будівельники працювали з таким ентузіазмом, азартом та ініціативою!

З перших днів я помітив, що Філіп ніколи не просив що-небудь зробити тричі, не давив, не наполягав. Окрім самих принципових моментів. І один з таких моментів незабаром наступив.

Одного разу, за день до виготовлення внутрішніх стін, Філіп зупинив мене: “Саша, завтра ми починаємо працювати з гіпсокартоном. Ти купив цвяхи, які я просив?” Мова йшла про цвяхи довжиною 100 мм, тонкі, з пласкими голівками, квадратні у перетині, з невеликим “гвинтом”, з насічками, бажано оцинковані або хромовані. Звісно ж, у нас про такі цвяхи й не чули. Щоб уникнути непотрібних пояснень, я сказав: “Філіп, таких цвяхів на Україні не бачив ніхто!” Після цього я показав Філу цвяхи, які в нас були – звичайні 100-міліметрові цвяхи. Це його дещо спантеличило. Він відійшов, а потім повернувся: “Саша, є ідея! Поки ми почнемо працювати з гіпсокартоном, а це буде ще не швидко, хвилин через 15 (!!!), давай купимо до цих цвяхів тисяч 10-15 шайбочок”. Для нього 15 хвилин – це було “ще не швидко”! Шайбочок ми так і не купили. Замінили їх квадратиками оцинкованої жерсті що дуже здивувало Філіпа. Він взагалі постійно дивувався винахідливості наших робітників та їх здатності з нічого робити маленькі дива.

Во время строительства контрольной комнаты. Снимок 1996 года. Вверху – низкочастотные ловушки, подвешенные к потолку. Слева от каменщика – встроенный кабинет правого монитора. Слева от кабинета – фрагмент окна в тон-зал, снизу – рэк под усилитель, справа – окно в каменную комнату, ещё правее – окно в комнату с “мёртвой” акустикой

Під час будівництва контрольної кімнати. Знімок 1996 року. Угорі - низькочастотні пастки, підвішені до стелі. Ліворуч від муляра - вбудований кабінет правого монітора. Ліворуч від кабінету - фрагмент вікна в тон-зал, знизу - рек під підсилювач, праворуч - вікно в кам'яну кімнату, ще праворуч - вікно в кімнату з “мертвою” акустикою

Будівництво контрольної кімнати йшло з випередженням графіка, що дуже надихало Ньюелла. У Вінниці було встановлено рекорд: контрольну кімнату практично закінчили на 15-й день!

Паралельно зі зведенням стін доводилося вирішувати й інші завдання. Так, через всю бокову сторону Будинку офіцерів зробили контур заземлення опором в 0,1 Ом і підвели його до студії. Кабелі електроживлення з метою пожежної безпеки містилися в заземлених металорукавах, а фази розподілялися так: перша фаза – обладнання й освітлення, друга – вентиляція й побутові прилади, третя – система кондиціонування. У нас було багато дерева (загалом на будівництво студії пішло близько 10 м3 дерева), і щовечора я обробляв дерев’яні конструкції протипожежним розчином. Тим часом прораховувалися комутація, системи вентиляції, сигналізації, уточнювався список обладнання.

Через кілька днів настала черга стелі. Її конструкція у загальних рисах нагадувала конструкцію стін. Повозилися ми з виготовленням похилих низькочастотних поглиначів (трепів) на стелю й задню стіну. І якщо 80 метрів звичайного металевого ланцюга, за допомогою якого підвішуються й налаштовуються трепи, нам все-таки вдалося знайти, то з гаками, які повинні вкручуватися в дерев’яні балки, і до яких підвішуються трепи, виявилося складніше. Зараз такі штуковини є у кожному господарському магазині, але тоді це було дивиною навіть у Києві. Довелося їх робити самим. До головок великих шурупів приварили шматки товстого металевого дроту, а потім вигинали з нього гаки.

А поки що Філіп узявся робити кабінети моніторів, а наш муляр почав облицьовувати передню стіну нешліфованим гранітом.

Тут також не обійшлося без курйозів. Якось закінчився пісок для приготування бетонного розчину. На той час Філіп вже знав, що в нашій країні сервіс і постачання – справа важка й тривала. І коли я зібрався шукати пісок, Філіп захотів поїхати зі мною. Але метрів через двісті (от пощастило!) я побачив зустрічний “Камаз” з піском. Я зупинив свою машину поперек вулиці й пішов “на переговори” з водієм вантажівки. Уже через п’ять хвилин півмашини піску було вивантажено під вікнами студії. Філіп на якийсь час втратив змогу говорити!

Наступного дня я відправився у Санкт-Петербург, де Михайло Матусов приготував для нашої студії пару низькочастотних гучномовців для моніторів дальнього контролю (JBL 2235H) і пару підсилювачів “Neva Audio”. Не встиг я зійти з поїзду, як Михайло запитав: “Що там у вас трапилося з піском? Філіп мені дзвонив учора ввечері й розповідав цю історію хвилин 40 як сенсацію! Уже й на Заході знають…” Хто б міг подумати! Впевнений, що наших читачів такими історіями не здивувати.

Коли контрольна кімната була майже закінчена, ми приступили до інсталяції моніторів. Ньюеллу вдалося домогтися симетричності форми контрольної кімнати, а в куті, що залишався порожнім, ми зробили комору для мікрофонів і носіїв. В іншому куті – між контрольною й кам’яною кімнатами – улаштували спеціальну ізольовану нішу (щось на зразок невеликої machine room) зі зручним доступом до неї. Ця ніша призначалася для комп’ютерів, хард-дисків та джерел безперебійного живлення.

Ті, кому доводилося працювати з комп’ютерними системами запису на жорсткий диск, знають, що начебто б непомітні шуми комп’ютерів і скрегіт працюючих хард-дисків до кінця робочого дня можуть звести з розуму. Ізоляція комп’ютерів і хард-дисків забезпечила нам надалі абсолютну тишу й комфорт. Але, по-перше, цей відсік повинен був вентилюватися, а по-друге, довелося зробити подовжувачі (близько 10 м) для відеомоніторів, клавіатур й “мишок”. Найважче виявилося виготовити подовжувач для 17-дюймового відеомонітора комп’ютера Macintosh. Виручив нас RGB-кабель фірми Canare, люб’язно наданий компанією I.S.P.A. Тоді в Україні ще не було дистрибьютерскої мережі, і мені доводилося працювати з московськими компаніями A&T Trade, MS-Max та іншими. Найбільше розуміння я зустрів у керівництва й менеджерів I.S.P.A. Це не реклама. Навіть Ньюелл казав, що, на його думку, сервіс цієї компанії відповідає рівню аналогічних західних компаній. Всю кабельну продукцію (Canare) і всі коннектори (Neutrik) ми також купували в I.S.P.A.

Але повернемося до наших моніторів. Монітори являли собою двухполосні системи з гучномовцями JBL 2235H й TAD-2001 (компресійні драйвери з берилієвою куполообразною діафрагмою). Прямо під ними перебували підсилювачі “Neva Audio”. У фронтальній стіні завбачливо було залишене місце для кабінетів моніторів та реків з підсилювачами. Спікер-кабелі між підсилювачами й гучномовцями були із срібла. Входи підсилювачів підключили до виходів кроссовера UREI 5235, у конструкцію якого довелося внести деякі зміни. Працювала ця система чудово! А з приводу підсилювачів я не відчував комплексів, навпаки, пишався, що в нас працюють вітчизняні підсилювачі. І вони весь цей час працювали бездоганно.

Будівництво контрольної кімнати завершувалося. Залишалися опоряджувальні роботи й лакування кам’яної стіни. Лак добре проявляє структуру каменю, і кам’яна стіна стає гарніше. Правда, лак і заважає, “зм’якшуючи” відбиття звукових хвиль від каменю. Тому Філіп сам розбавляв його до потрібного стану, а вкривали камінь найтоншим шаром.

Після установки моніторів кілька днів роботи на студії припинялися раніше. Ньюелл залишався один, закривався в контрольній кімнаті й… слухав музику. Відбувалась точна настройка моніторів.

6. Кам’яна кімната і… самозванці

Ми ще не закінчили контрольну кімнату, а частина будівельників уже працювала в інших приміщеннях.

Після тестування моніторів Філіп покликав мене й дав найдокладніші інструкції, що і як потрібно робити за його відсутності.

Во время одной из дискуссий. Снимок 1996 года. Слева направо: Филип Ньюэлл, Александр Кравченко, Людмила Захарук

Під час однієї з дискусій. Знімок 1996 року. Зліва направо: Філіп Ньюелл, Олександр Кравченко, Людмила Захарук

Ньюелл практично щодня забирав мене на пару годин з будівництва куди-небудь, де можна було вільно поговорити, посперечатися. Як правило, говорили ми про акустику, студії, обладнання, а іноді й просто про життя. Незважаючи на великий досвід і високий інтелект, спрага знань у цієї людини величезна, а коло його інтересів неосяжне.

Я не випадково згадав про це.

Історія наших країн знає багато різного роду самозванців, “лже-дмітрієв” та іншої саранчі. У нашій справі без цього також не обійшлося. Я знаю, принаймні, двох чоловік (поки не буду їх називати), які видають себе ледве чи не за єдиних учнів Ньюелла й фахівців найвищої категорії. За допомогою ноутбуків і програм спектроаналізаторів (до речі, Філіп взагалі не користується комп’ютером у своїх роботах!) ці люди вміло пускають пил в очі.

Для безтурботного існування таких “майстрів” існує благодатне підгрунття. По-перше, власники студій звичайно самі толком не знають, чого хочуть, а головне – що ж повинно вийти в підсумку. Лже-майстри розуміють, що в найближчому майбутньому їм не доведеться платити неустойку або переробляти студії за власний кошт, якщо результати не будуть відповідати заявленим параметрам, – адже перевірити якість їхньої роботи просто немає кому. По-друге, недосконалість закону про авторське право не дозволяє поки залучити таких аферистів до відповідальності через суд (чи не тому в нас стільки розвелося ворожок, віщунів, екстрасенсів і тому подібне?)

Наслідки цього не такі вже й незначні, як може здатися на перший погляд. Не буду говорити про десятки тисяч доларів, викинутих на вітер обдуреними власниками студій. Це їхнє право. Але серйозна шкода наноситься самій концепції Філіпа Ньюелла. Мені, наприклад, довелося побувати в кам’яній кімнаті, побудованій нібито “за Ньюеллом” одним з таких “фахівців”. Уявіть собі великий кахельний туалет, заставлений унітазами. Уявили? Отож приблизно таку акустику я й почув. Будь я потенційним замовником, я б навідріз відмовився запрошувати Ньюелла: адже це будувалося НІБИТО за його технологією! “Зробити кам’яну кімнату” й “зробити ІЛЮСТРАЦІЮ кам’яної кімнати” – абсолютно різні речі. У такий же спосіб можна намалювати на ватмані телевізор і дивитися MTV. Якщо вийде, звичайно. Але найбільш цікаве в іншому: замовник цієї кам’яної кімнати… задоволений! Йому “майстри” стільки “навішали локшини”, що він дотепер перебуває в стані безтурботної ейфорії. Але де ж його вуха?! Вибачите, забув, – вони ж в “локшині”!..

Що ж робити? Вихід є. Вище вже говорилося про москвіча Юрія Грєбєшкова, роботи якого заслуговують на всіляку увагу. А остерігатися потрібно людей, що категорично заявляють, що про акустику знають геть усе.

Особисто я при знайомстві з потенційним клієнтом звичайно говорю: “Ні Ви, ні я ще не знаємо, як побудувати Вашу студію. Різниця між нами тільки в тім, що рівень моїх НЕзнань трохи нижчий”. Розумний клієнт зрозуміє все правильно, а з нерозумним і справи мати не варто. Це – мішень для аферистів. Навіть Філіп Ньюелл не соромиться заявляти, що він дотепер вчиться. Або згадайте Сократа: “Чим більше я знаю, тим більше розумію, скільки ж я ще не знаю!”

Філіп Ньюелл дуже стурбований таким станом справ, і він змушений захищати свою марку, свої права. Він надав мені повні повноваження представляти його інтереси в країнах СНД: це й відстеження несанкціонованих публікацій у пресі, і “відстріл” самозванців. Колеги, будьте пильні, а у випадку прояву активності лже-майстрів, що прикриваються ім’ям Ньюелла, повідомляйте: vita46@yandex.ru Заздалегідь вдячний!

Але повернемося до нашого будівництва. За час двотижневої відсутності Філіпа ми зробили дуже багато. Хочу відзначити, що вимоги до контрольної кімнати й до студійних приміщень – протилежні. Якщо контрольну кімнату можна порівняти з вимірювальним інструментом, то студійне приміщення – це “музичний інструмент” зі своїм характером.

В основному тон-залі Філ зберіг велике вікно, з якого було видно подвір’я Будинку офіцерів. Але самим цікавим було будівництво кам’яної кімнати. Завданням Філіпа було домогтися максимально живої акустики, яскравого звучання, відсутності резонансів й “бубніння” на низьких частотах. Зі своїм завданням він упорався вище всіляких похвал. На жаль, рамки цієї статті не дозволяють розповісти про всі технологічні секрети (самозванці їх теж не знають!), але у вигляді відчуттів це сприймається так: уявіть собі, що Ви барабанщик рок-групи й Вам необхідний потужний, “драйвовий” звук барабанів. Ви можете записати партію барабанів у якому-небудь заглушеному приміщенні, усвідомлюючи, що потрібний звук Вам потім “накрутять”. А тепер уявіть себе за ударною установкою в кам’яній кімнаті, коли Ви вже під час гри ледве не хребтом відчуваєте енергію “ломового” звучання своїх барабанів! У Вас з’являється настрій, Ви граєте як ніколи добре, Ви одержуєте задоволення, а в підсумку – блискучий дубль! І таке виконання варто записувати! Я сам одержував чудові результати при запису ударної установки в кам’яній кімнаті, використовуючи при цьому тільки три мікрофони.

7. Завершення будівництва, вінницькі підсилювачі та “роль преси в історії”

Будівництво студії підходило до кінця. Настало 1 вересня. У Вінниці, крім Дня знань, відзначали ще День міста, введення в Україні гривні та щось ще. Місто вирувало й дихало перегаром. Філіп зі здивуванням спостерігав за “броунівським рухом”, особливо за тим, як на абордаж брали тролейбус. “Саша, хіба цим людям у тролейбусі ніде сісти?” – запитав Филип. “Їм ніде стати”, – відрізав я. Але краще б я цього не говорив. Філ рвався поїхати саме в тролейбусі. Що було далі – сюжет не статті, а окремої книги. Але після цього випадку в нього вже не виникало бажання покататися у вінницькому тролейбусі.

Студія була практично готова до 4 вересня. Пам’ятаєте, як на початку будівництва Філіп пропонував нам ламати стіни? Отож, під кінець він підкликав мене й зізнався, що планування приміщень виявилося незвичним, але дуже вдалим! І це не просто слова: елементи того планування він використав у своїх подальших роботах.

Я вже казав про пітерські підсилювачі “Neva Audio”. Але у Вінниці є фірма “Park Audio”, що також робить чудові підсилювачі! За кілька днів до від’їзду Ньюеллу показали один з них. Підсилювач Філіпу настільки сподобався, що він забрав його із собою. От і зараз готуються до відправлення на тестування Філіпу підсилювачі нового модельного ряду.

Наставав час прощатися з Ньюеллом. Дуже хотілося подарувати йому “щось екзотичне”. А з огляду на наявність у Будинку офіцерів безлічі “предметів із символікою”, ми “прийняли” Філіпа в піонери, у комсомол, зробили «Ударником комуністичної праці» (з усіма необхідними посвідченнями!), нагородили почесною грамотою «За комуністичне відношення до праці» і знаком «Воїн-спортсмен». А в одній з комор він сам знайшов портрет Леніна (півтора на два метри, вишивка), і так зрадів, що навіть не дав нам випрати (знаючи вже наші пральні), і забрав із собою.

Прощання було смутним й оптимістичним одночасно. За ці три місяці ми всі стали однією командою; Філ був не тільки проектувальником і керівником будівництва, непохитним авторитетом, але й душею компанії, рівним серед рівних, одним словом – “папою”. Філіпа проводжали й вінницькі музиканти, адже кожному з нас він залишив шматочок свого серця.

Вінницька преса розуміла значущість того, що відбувається й активно висвітлювала візити Філіпа та будівництво студії. А ось центральні київські ЗМІ… Здавалося, що столичне чванство й самовдоволення позбавило їх здорового розуміння того, що відбувається. Так, один із центральних українських телеканалів за 30-секундний репортаж про Ньюелла у випуску новин зажадав з мене аж 800 доларів! Вони навіть не розуміли, що за такий сюжет повинні платити вони, а не я! Зате на екранах телевізорів одного разу півтори години показували якихось напівдебільних “зірок” української естради, не здатних зв’язати два слова до купи, не те що там щось зіграти. Та й які “зірки” при повній відсутності шоу-бізнесу як такого в Україні?

8. О, часи!.. О, вдача!..

Студія запрацювала. На зміну будівельним проблемам прийшли зовсім інші. Треба було знайти гарного звукоінженера. Через те, що у Вінниці його просто не могло бути, довелося підбирати людей “з вулиці” й навчати. Змушений визнати, що з цим завданням я так і не впорався, тому був змушений виконувати найбільш відповідальні роботи сам. Були й організаційні турботи.

“Ударник коммунистического труда” и “воин-спортсмен” “майор” Филип Ньюэлл (в фуражке) и майор Александр Кравченко. Снимок 1996 года

“Ударник комуністичної праці” та “воїн-спортсмен” “майор” Філіп Ньюелл (у кашкеті) і майор Олександр Кравченко. Знімок 1996 року

Але головний підводний камінь виявився не в цьому. Студія належала ВПС, і не всім подобалася її поява на карті міста. Вище керівництво ВПС за час будівництва змінилося. А “закон зебри” говорить, що на зміну розумникам приходять дурні, і навпаки. Це стосується й армії, де ті ж процеси проходять у три рази швидше. Потихеньку студію почали труїти: віднімали всі зароблені гроші, намагалися впровадити “військову дисципліну”, не давали коштів на обладнання й рекламу, встановили нагляд контррозвідки.

Природньо, все це відвертало від студії потенційних клієнтів. Потрібна була “бомба”, і я її зробив.

Виконавець під псевдонімом Вітас “робився” на вінницькій студії (див. фотографії до розділу 2). Саме тут, за підтримкою начальника Будинку офіцерів, з кінця 1997 року по початок 1999 року йому зовсім безкоштовно записали два альбоми. Комерційний успіх Вітаса, в котрому я був упевнений, обов’язково привів би до комерційного успіху самої студії. У серпні 1999 року я домовився з Євгенієм Ступкою (одним із самих грамотних продюсерів України) про спільне “розкручування” Вітаса з жовтня.

На жаль, конфлікт інтересів студії з військовим керівництвом досяг апогею на місяць раніше. Я змушений був відійти від справ і звільнитися з армії. Ну, а Вітаса… умикнули в Москву. Зараз я слухаю “Оперу №1”, що від “А” до “Я” робив своїми руками, але ніде в титрах немає мого прізвища. Ми всі, шановні колеги, вже не перший рік говоримо про права звукорежисерів та їх захист, а інші люди дивляться на нас, як на диваків (м’яко кажучи), і “роблять гроші”. На нас же з Вами! Одним словом, читайте першу половину 6-го розділу…

Як це не сумно, але студія практично простоює вже третій рік. Обладнання залишилося те ж саме. А кого в 2002-му році здивуєш комп’ютером на 110 мегагерц…

9. Висновок

Для мене епопея будівництв на цьому не завершилася. Ось вже шість років я впритул займаюся акустичним дизайном, регулярно одержую від Ньюелла самі свіжі матеріали по цій проблематиці. Довелося ґрунтовно зайнятися теоретичною підготовкою, не забуваючи при цьому про практику. З 1997 року по теперішній час я проектував або брав участь у будівництві декількох студій. Одним із самих цікавих проектів була торік студія “Столиця” (Євгена Ступки) у Києві. По ходу будівництва доводилося вирішувати серйозні проблеми й приймати нетрадиційні рішення. Зараз це одна з найбыльш комерційно успішних студій в Україні. В першу чергу – це заслуга самого Євгена. Але мені приємно усвідомлювати, що успіху досягнуто і завдяки моїй роботі.

Я завжди додержувався внутрішнього переконання, що думка – категорія матеріальна, і при досягненні якоїсь критичної маси вона перетворюється в цілком відчутні речі. І вінницька студія – зайве тому підтвердження. Тому мені хотілося викласти цю історію. Тепер Ви знаєте мою точку зору, і вона позбавлена категоричності. Адже “там, де починається безапеляційність, там закінчується компетентність”, чи не так?

Удачі всім і творчих успіхів!

Стаття опублікована в журналі «Шоу-Мастер», №29 (2/2002)

Popularity: 31% [?]

Розповісти іншим:
Digg Google Bookmarks reddit Mixx StumbleUpon Technorati Yahoo! Buzz DesignFloat Delicious BlinkList Furl

2 відгуків до “Vostok-2”

  • Микола says:

    Вітаю.

    Найперше що хочеться сказати – ви розвиваєте не просто цікаву тему, ви агітуєте за правильний підхід, почитавши кілька статей я абсолютно погоджуюся з тим, що займатися якоюсь справою повинен займатися не просто професіонал, а ентузіаст тієї справи.

    Маю питання, з чого порадите почати початківцю проектувальнику технологу, не так давно зіткнувся з проектуванням кінозалів та звукозаписуючих студій, почитав ваші роботи і прошу порадити хоча б три книги, які обов’язково потрібно прочитати тми хто став на цей цікавий шлях, щоб у резальтаті роботи отримувати не просто прийнятний результат, а продукт зручний і якісний саме з точки зору тих хто безпосередньо займатиметься звукозаписом.

    З повагою, Микола.

  • admin says:

    Вітаю, Микола,
    Тут головне – практика. Майстрів, що виготовляють скрипки, теж нігде не вчать, але ж вони є!
    Інженер-технолог, що побудував зі мною кілька студій, який розвивався і зростав як професіонал може вже задуматись про проектування. Але не раніше! По книжкам студії не будують.
    Тепер по книжкам… Читайте цей сайт, читайте Ньюелла, читайте Master Handbook Of Acoustics і т.і. Звичайно, варто знати і вдосконалювати англійську…
    Успіхів!

  • Ваш відгук:

    Name (required):
    Mail (will not be published) (required):
    Website:
    Повідомлення (обов'зково):
    XHTML: You can use these tags: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

    Spam Protection by WP-SpamFree