Vostok

На майбутнє, якщо Вам доведеться обговорювати будівництво студії звукозапису, згадайте про деякі труднощі, з якими зіткнувся відомий акустик-дизайнер і проектувальник студій звукозапису Філіп Ньюелл, коли його запросили для реконструкції студій у Санкт-Петербурзі (Росія) і у Вінниці (Україна)

У переддень нового 1996-го року до мене звернулися із приводу будівництва (а якщо бути більш точним, – то реконструкції) контрольної кімнати однієї зі студій, що знаходиться в Санкт-Петербурзі в Росії. Я говорю саме про реконструкцію тому, що хоча студія ніколи й не відкривалася, ступінь її готовності становила близько 90%. Але до цього моменту у людей, які повинні були працювати на цій студії, почали виникати сумніву щодо її потенційних експлуатаційних показників. Запуск студії постійно відкладався, що починало вже дратувати спонсорів. Але незважаючи на це вони дали згоду на фінансування реконструкції контрольної кімнати за моєї участі. Зі своєї сторони їх цікавила стабільність в питаннях вартості цієї роботи, відкриття студії до призначеної дати та гарантія досягнення заявлених експлуатаційних показників.

Людиною, що переконала спонсорів у можливості виконання цих умов, був Михайло Матусов. Незадовго до цього він прийняв пропозицію стати головним інженером студії, тому що будучи висококваліфікованим проектувальником апаратних засобів в інституті Попова, що раніше був найбільшим інститутом електроакустики в колишньому СРСР, Михайло мав зарплатню всього лише в $100 на місяць.

Раніше, літом 1995 року, я вже запрошував Михайла для допомоги в комутації, розробці систем живлення та в усуненні несправностей при реконструкції студії “Ча-ча-ча” у Лісабоні, де він цілком підтвердив свій статус професіонала. Будучи безпосереднім учасником будівництва, він знав, які будівельні матеріали використовуються, принципи будівництва, кількість необхідної робочої сили; тому він міг це у всіх деталях розповісти власникам російської студії.

Відносно темпів будівництва і строків закінчення робіт висловлювалися деякі побоювання, хоча для мене було очевидним досягти в Росії тієї ж ефективності будівництва, що й, наприклад, в Португалії. Просто росіяни, що сумніваються, ніколи не пробували попрацювати в Португалії в серпні, у ту пору року, коли через нестерпну жару практично повністю зупиняється майже вся країна, закриваються фірми-постачальники, коли порожніє навіть величезний міст через річку Тагус, на якому звичайно ведуть жваву торгівлю підприємці, тому що ринковий збір у цю пору відпусток через відсутність покупців перевищує прибуток від продажу товарів. У дійсності будівництво студій чимось нагадує гастролі мандрівного цирку, що в змозі забезпечити виступ у будь-якому місці, де він зупиняється. Щоб бути абсолютно впевненими в кінцевому результаті й уникнути можливих помилок, деякі дизайнери завжди купують тільки добре відомі їм матеріали від перевірених постачальників, а потім переправляють їх до місця будівництва студій. Іноді ці матеріали транспортуються через півсвіту, що звичайно ж робить будівництво більш дорожчим. Але фінансова ситуація в Санкт-Петербурзі виключала такий підхід.

Підготовка до реалізації проекту

Ми вирішили встановити попередню дату початку будівництва, ґрунтуючись на оцінці часу, який знадобиться для придбання усіх необхідних будівельних матеріалів. Але цього зробити не вдалося. Справа в тому, що в Росії система відносин між підприємцями та підприємствами практично виключає гладкий і рівний розвиток подій. Проте, як тільки проект у загальних рисах був погоджений, я надіслав у студію факс, що містить повний список матеріалів, а також інформацію про те, скільки робітників, яких спеціальностей і якої кваліфікації повинні брати участь будівництві.

Після декількох факсів і телефонних дзвінків, необхідних для прояснення всіх супутніх питань, одного разу зателефонував Михайло і, на мій подив, сказав, що мені варто зачекати парочку тижнів з початком реконструкції, тому що вони за цей час мають намір зібрати усе необхідне для початку робіт, а також мати гарантії поставок усіх необхідних матеріалів на той час, коли вони знадобляться. Я був здивований, оскільки все це вимагало не набагато більше часу, ніж, наприклад, в аналогічній ситуації в Південній Європі. Через деякий час я зрозумів, що помилявся.

Інструменти та матеріали

Санкт-Петербург розташований ближче до Хельсінкі, ніж до Москви, а Фінляндія — всього лиш в парі годин їзди автомобілем. Оскільки в проекті був іноземний капітал, то була можливість закуповувати необхідні матеріали у Фінляндії (наприклад, гіпсокартонні панелі, мінеральну вату, ламінат та інші “хитрі” пункти списку матеріалів) і переправляти їх через кордон. У Росії є вдосталь деревини, вона там дешевше, але якість її залишає бажати кращого. Таке враження, що Росія експортує більшу частину своєї якісної деревини, залишаючи некондиційні залишки для домашнього споживання. ДСП там також дешева, але вони вирішили і її також привозити з Фінляндії через непевність у кількості токсичної смоли, яка при розрізанні ДСП “забиває” зуби пилок і абразивних дисків.

Великою проблемою в Росії є також відсутність комплексного сервісу та надання послуг. Важко знайти в одній особі постачальника, наприклад, деревини, що міг би порізати, постругати й просушити дерево, а потім привезти його до місця призначення. Транспортування там завжди перетворюється на окрему історію. Доставка якогось десятка дерев’яних планок, які можна вільно принести в руках, може перетворитися в проблему: для цього хтось дзвонить комусь, хто має величезну армійську вантажівку, і той цією величезною вантажівкою везе ці десять планок. Як правило, усе робиться максимально самотужки, тому що зазвичай даремно розраховувати на якийсь допоміжний сервіс, адже його просто немає.

Якість деревини після обробки була також поганою, тому на всякий випадок робітники з ручними рубанками були напоготові доробляти недороблену кимсь роботу. Що по-справжньому дивувало, так це кваліфікація робітників, рівень їхнього володіння цими рудиментарними інструментами й швидкість одержання ними необхідних результатів! У Росії, здається, є таке прислів’я, що “немає нічого такого, чого не можна було б зробити за допомогою плоскогубців та чиєїсь матері”.

Мені розповідали, що молоток, два типи викруток і пилка – це все, що міг придбати в особисту власність приватник у доперебудовний період. Але треба було бачити, якого високого рівня досягли там люди в оволодінні цими інструментами! Коли мені був потрібен ніж зі змінними лезами, яким ріжуть гіпсокартон, гідроізол та інші матеріали, то виявилося, що таких ножів просто… немає! Вони вважались невиправдано дорогими!

Коли я прибув, мені показали якісь пласкі шматочки заточеної сталі (як правило, зламані полотна від ножівок по металу), які на одному кінці були обмотані ізоляційною стрічкою. Цей кінець служив в якості рукоятки. Я дивувався, як цими “інструментами” будівельники збираються робити свою роботу? Але вони робили, і робили її просто чудово! Замість того, щоб витратити пачку одноразових лез, вони обходилися однією такою штуковиною, котру при необхідності можна було легко заточити знову об шкіряний поясний ремінь або підошву черевика. Незважаючи на цю очевидну простоту, для мене це було відкриттям. Виявилося також складною проблемою знайти готові ланцюги, тому їх довелося замовляти у коваля, що виготовляв їх вручну, ланка до ланки.

Але тут виникла невелика затримка, тому що за пару днів до очікуваної дати виготовлення керівник невеличкого підприємства з обробки металу був застрелений – швидше за все, у результаті мафіозних «розборок». Між іншим, представники мафії під виглядом “охоронної компанії” відвідували й нашу студію. Але, зрозумівши, що особливо тут поживитися нема чим і “з каменю крові не вичавиш”, вони забралися геть.

Структура фінансування

Студія “Доброльот” одержує фінансову меценатську допомогу і керується перш за все підтримкою людей мистецтва, ніж звичайними комерційними відносинами. Це не самостійна й самодостатня студія, а частина структури, що просуває гідних і талановитих виконавців в області музики, поезії, літератури й живопису. Хоча студія й заробляє гроші для власних потреб, головна її мета – не заробіток грошей, а допомога кар’єрі молодих талантів.

Санкт-Петербург – місто з населенням біля шести мільйонів чоловік, і функціонує він майже як автономна держава на території Росії. Мер міста одночасно є також і губернатором, що чимсь нагадує систему губернаторства в США. Що мене досить сильно вразило, так це те, що доступно усе необхідне для щоденних потреб (якщо у Вас досить грошей), але все це має не вітчизняне, не російське походження. Наприклад, у Росії дуже багато деревини у вигляді лісових масивів, але із цієї деревини виробляється досить-таки небагато товарів. Оскільки Росія була основною військовою міццю колишнього СРСР, а її економіка була найбільш мілітаризованою, то виробництвом товарів щоденного попиту більше займалися інші республіки та регіони. Мені розповідали, що якихось десять років назад 70 відсотків працюючих жителів Санкт-Петербургу займалися виробництвом у військовій сфері або в областях, що примикають до неї.

Практично відсутня інфраструктура, що підтримує споживчий сервіс і націлена на забезпечення товарами споживачів. Вулиці заставлені кіосками, столами та навіть картонними коробками, з яких ведеться торгівля чим завгодно. Але мало що із цього має російське походження. Західні товари та товари, що зроблені по західних ліцензіях, коштують приблизно на 20 відсотків дешевше, ніж у Мадриді або в Барселоні. Це говорить про набагато нижчу вартість робочої сили та набагато менші витрати на збут.

Як Вам наші робітники?

Щодо робочої сили, то мушу сказати, що кваліфіковані робітники, які працювали на реконструкції студії в Росії, були раді своїй зарплатні в $ 2 за годину. При тому, що їхня кваліфікація не викликала ніяких сумнівів. Працювати до ночі? Працювати в суботу? Працювати в неділю? Працювати під час відпустки? Ніяких проблем! Для них це був шанс, адже вони заробляли цілих $ 2 (!) на годину!

Через дешевину робочої сили, незважаючи на додаткові витрати на транспорт і мита, повна вартість реконструкції контрольної кімнати була трохи менше, ніж це було б у більшості західноєвропейських країн. Запланований чотирьохтижневий графік будівництва контрольної кімнати додержувався, навіть якщо при цьому врахувати змушені простої, пов’язані з несвоєчасною закупівлею матеріалів. У цілому, у Санкт-Петербурзі вдалося витримати ті часові стандарти будівництва, яких я досягав у Західній Європі. На виході ми одержали відмінну якість, і це особливо приємно, якщо згадати труднощі із придбанням відповідних інструментів і особливо оздоблювальних матеріалів.

На будівництві контрольної кімнати працювали шість чоловік протягом 28 днів. У такий спосіб ми вклалися й у встановлений термін, і у виділений бюджет, що дуже сподобалося спонсорам. Тому за день до мого від’їзду виконавчий менеджер запропонував мені взяти участь у реконструкції інших студійних приміщень площею 66 квадратних метрів.

Акустика? … Е-Е-Х!

Ті приміщення студії, які вже були майже готові, мали досить дивний вигляд. Відверто кажучи, в Росії є тільки один проектувальник студій звукозапису, чиї роботи заслуговують на увагу, і який добре розуміє потреби сучасної студії. Ця людина – москвич Юрій Грєбєшков. Але для проектування студії “Доброльот” залучили акустиків, які спеціалізувалися в області акустики для кіно й театрів.

Їхня робота була більше теоретичною та абстрактною. Всю площу приміщення майбутньої студії вони розділили відповідно на три частини по 50%, 25% і 25%. Всі вони мали подібну акустичну обробку, так що варіантів зміни акустики було дуже мало або скоріше не було зовсім. Стіни оздоблювались якимись дивними акустичними плитами радянського дизайну або величезними напівциліндрами. Метою всього цього було домогтися акустичної нейтральності та гарної звукоізоляції. Але і звукоізоляція більше досягалася шляхом будівництва стін, завтовшки в метр, ніж застосуванням “плаваючих” конструкцій. У справжньому радянському стилі власники студій віддали перевагу послугам теоретиків замість вивчення тенденцій на ринку подібних послуг.

На комфорт і потреби музикантів взагалі ніхто не зважав! Хоч особисто я вважаю, що саме потреби музикантів мають мати найвищим пріоритетом. Якщо музикант себе почуває незатишно, його виконання ніколи не буде блискучим; а якщо це не блискуче виконання, то який сенс його записувати взагалі? Проте в Росії такий хід думок сприймали не інакше, як революційний!

Спочатку студійні приміщення в “Доброльоті” задумувалися для абсолютно точного запису звуку. Іноді це дійсно потрібно. Але взагалі-то акустика студійного приміщення – це зворотна сторона монети під назвою “студія”, де лицьовою стороною є “контрольна кімната”, і вимоги до неї діаметрально протилежні. Акустика студійних приміщень може розширювати, збагачувати, проявляти звук музичних інструментів і робити безліч інших речей, і ця концепція є антиподом концепції контрольних кімнат. Тому акустику студійних приміщень важливо розглядати як додатковий інструмент, складову частину музичної творчості та виробництва. А от контрольні кімнати повинні бути нейтральними і неупередженими настільки, щоб дозволяти інженерам відразу ж чути найменші зміни в акустиці студійних приміщень або в розміщенні мікрофонів. Зрештою, адже записується саме цей звук. На жаль, у старій студії “Доброльот” акустичні характеристики контрольної кімнати та студійних приміщень були схожими і скоріше тяжіли до нейтральності, хоча справедливості заради потрібно відзначити, що саме нейтральності контрольній кімнаті якраз по-справжньому й бракувало.

Повна перебудова?

Проте я відганяв думки про повну перебудову старої студії. Потрібно було бути дуже вже безсердечним, щоб перекреслити й розгромити чиюсь роботу. Та й прагнення “облити брудом” чиюсь працю завжди є насамперед правилом дурного тону. Якщо б я робив інакше, на цьому можна було б робити гарний бізнес, але боже упаси, щоб мене розглядали як бізнесмена з холодним розумом, що дотримується сумнівних принципів так званої “ділової етики”. А оскільки представники російського ділового світу – не самі поблажливі в подібних ситуаціях люди, мені не слід було виражати свою думку занадто категорично й критично відносно тієї роботи, що вже була зроблена на старій студії. У противному випадку в людей, які відповідали за розробку й реалізацію ідеї старої студії, могли з’явитися серйозні неприємності, особливо з огляду на кількість витрачених на це грошей та часу.

Не буду приховувати, що можливість побачити й познайомитися з пострадянськими акустичними пристроями також збуджувала мою цікавість. “Залізна завіса” тривалий час ховала від нас інший світ, що розвивався паралельно з нашим, і при дослідженні цього паралельного розвитку можна довідатися багато цікавого.

Моє рішення було непохитним: мені варто йти шляхом модернізації та удосконалення і не пропонувати тотальної перебудови й зламу старої студії. Про всяк випадок я все-таки зробив кошторис на варіант повної перебудови, але це більше для того, щоб показати економічну доцільність свого підходу на модернізацію.

Приблизно через десять днів після мого повернення додому в Іспанію зателефонував головний інженер студії Матусов: “Привіт Філіп,” сказав він, “ми все-таки зруйнували стару студію в надії, що це полегшить твою роботу. Про всяк випадок ми зберегли тільки деякі дифузні системи. Коли ти зможеш приїхати й приступити до перебудови всього цього?” Мені здається, що під враженням від результатів перебудованої контрольної кімнати з’явилося більше впевненості в необхідності фінансування перебудови студії. Мені вказали і бажаний термін відкриття студії – середина липня. Могла вийти накладка, тому що в цей період часу я повинен був закінчувати іншу студію – у Лісабоні (таке враження, що в цьому місті вони ростуть ніби гриби після дощу). Але власники Лісабонської студії вирішили придбати інший мікшер замість запланованого, тому в мене з’являлося достатнє “вікно” для того, щоб продовжити роботи на Пітерській студії.

Перебудова студійних приміщень студії “Доброльот” відбувалася легше, ніж перебудова контрольної кімнати. У керівництва з’явилося розуміння, де і які матеріали необхідно добувати, у робітників з’явився певний досвід. І цього разу система кондиціювання була сумішшю німецького й голандського устаткування, розсувні скляні двері були фінськими, інструменти – латвійськими, дверні доводчики – іспанськими, плюс до цього трохи грузинського й молдавського вина. Російськими були тільки деревина, гіпсо-повстяні звукопоглинаючі системи та цвяхи. Навіть більшість продуктів, якими ми харчувалися, були литовськими, польськими або угорськими.

З російського обладнання у студії використовувалися тільки мікрофони MKЭ113 і Byetone, а також новітні підсилювачі “Class AG” фірми Neva Audio, у яких були виправлені недоліки попередньої моделі 5002BG, що експонувалася на виставці в січні 1995 року. Власне кажучи, проблема була не в схемотехніці підсилювача, а в тому, що якість колись чудових російських транзисторів різко впала, що призводило до збентежуючих відмов у роботі підсилювачів. Тому в новій моделі підсилювачів акцент робився в основному на закордонних комплектуючих, зокрема на японських транзисторах.

Вся довіра до російських транзисторів після цього рухнула. Один з найбільш послідовних елементів критики, котру можна почути в Росії про їхню власну країну, полягає в нездатності домагатися стійкої якості й супроводу будь-яких вітчизняних виробів. Придбаний мною тут досвід говорить про те, що якби не було можливості використовувати імпортну продукцію (найчастіше навіть найпростіші товари, окрім, мабуть, горілки), то магазини й студії могли б виявитися порожніми.

Спокій, Військово-Повітряні сили – тут

Під час мого перебування в Росії, коли йшла перебудова контрольної кімнати, з Вінниці (Україна) приїхало два чоловіки (24 години у дорозі на автомобілі з кінця в кінець по жахливих дорогах). Вони прочитали про мої роботи в російському журналі, і вони також мали частково побудовану студію. Одним з них був офіцер Військово-Повітряних Сил майор Олександр Кравченко; інший був цивільним. У той час їхнє співробітництво являло собою щось на кшталт спільного підприємства між Військово-Повітряними Силами та приватним капіталом. Метою цього співробітництва було спорудження аудіо-відеокомплекса в приміщеннях, що звільнилися в Будинку офіцерів ВПС, в якому були також концертні зали, конференц-зали та інші приміщення. Гості привезли мені пляшку української горілки, від якої наступного дня в мене був сильний пульсуючий головний біль, на що мені мої російські друзі відповіли, що це через те, що я мало випив.

До моменту мого першого приїзду на Україну це спільне підприємство розпалося, тому що під сумнівом було фінансування відеонапрямку. Так що мені залишалося в рамках фінансованого аудіонапрямку проектувати тільки студію звукозапису. Приміщення належало Військово-Повітряним Силам, але надалі передбачалося також використання студії і в комерційних цілях. Планування приміщень спочатку не влаштовувало мене. Але я ще раз підкреслюю, що якби я почав вщент руйнувати все те, що було зроблено до мене, могли б “полетіти голови” багатьох керівників проекту.

Але я поспішив з висновками. При більш уважному розгляді виявилося, що таке планування приміщень, яке мені спочатку здалося дивним, не тільки дозволяє зробити контрольну кімнату більш ортодоксальною, але й може забезпечити деякі цікаві акустичні можливості.

Маючи можливість контролювати низькі частоти у цій дивній конструкції, я міг експериментувати з деякими технологіями контролю низьких частот, які були у свій час представлені доктором Ерлом Геддесом зі США. У той же час ми могли абсолютно чесно й щиро повідомити можновладцям про те, що стара конструкція має чудові стартові характеристики для продовження реконструкції. Ця звістка усіх надзвичайно надихнула.

Коли я був у Санкт-Петербурзі, Михайло Матусов радив мені не судити про стан речей в Росії тільки по Санкт-Петербургу й Москві, тому що інші регіони значно відставали в постачанні та в якості надаваних населенню послуг. У той же час він радив мені не судити і про стан справ в Україні по Росії! Приблизно десять років тому радянський рубль офіційно був прирівняний до британського фунта стерлінгів. Зараз же британський фунт прирівнювався до декількох тисяч рублів. А український “купон” (це було щось на зразок сурогатних грошей до введення 2-го вересня 1996 р. гривні) співвідносився на той час із британським фунтом як 280.000 до 1! У такий спосіб за пострадянський відрізок часу українська грошова одиниця обвалилася більш ніж у чверть мільйона разів!

Але й це ще не все. На мене чекала праця не в Києві – столиці України, а в невеликому провінційному місті Вінниці, у якому проживає близько 300 тис. чоловік, і який розташований у 260 км на південь від Києва. Життя там дійсно було дуже важким, тому всіх нас цікавило питання: чи виявиться в цих умовах життєздатним порівняння реконструкції студії із гастролюючим цирком? Або можливі затримки й роздратування призведуть до постійних проблем, переносу строків чи зриву фінансування?

Власники української студії мали зразки матеріалів для будівництва, які вони взяли із собою після відвідування Санкт-Петербургу. Тут, також як і в Росії, практично нереально було забезпечити будівництво матеріалами вітчизняних виробників. Правда через більші цінові розходження використовувалася не імпортна, а українська ДСП. Знову неможливо було дістати повсть, знов довелося завозити з Польщі мінеральну вату.

Радіоактивні стіни й тенісні м’ячі

Матеріали, що використовувалися для створення так званого “мертвого шару” (гідроізол, єврорубероїд) були привезені із Чеської Республіки. Гіпсокартонні панелі прибули зі східної Німеччини. Звичайні ланцюги були придбані на місці. Але проблемою виявилося знайти гаки, які можуть вкручуватися в дерев’яні крокви. Довелося викручуватися. Для цього ми купили 270 довгих шурупів, а до їхніх голівок приварили металеві кільця. Деревина була українською, але вона була доставлена не у вигляді порізаних по розмірам брусків, а у вигляді розпущених на 50-міліметрові дошки деревини. Так було дешевше. А всі інші роботи з обробки деревини планувалося робити відразу, на місці. Але перед цим мені сказали, що деревину про всяк випадок необхідно перевірити. Що значить перевірити? Виявляється, не виключалася небезпека того, що деревина могла бути з прилеглих із Чорнобилем районів. Тому через кілька днів прийшли фахівці зі спеціальними дозиметрами для виміру рівня випромінювання.

Такий підхід був також обумовлений ще й тим, що продукти обробки дерева (пил і тирса) могли потрапити до дихальних шляхів людини й призвести до радіоактивного зараження зсередини, що навіть більш небезпечно. Але побоювання виявилися марними. Деревина була “чистою”.

За нашими підрахунками, потрібно було біля п’яти тижнів, щоб зібрати усі необхідні матеріали й приступити до роботи.

В якості основи для виготовлення “плаваючих” підлог вирішено було використовувати матеріал, що являв собою подрібнені автомобільні покришки. Крім того, він був дешевим і доступним. В Україні суміш цього матеріалу з бітумом використовується в газовій промисловості для обернення трубопроводів. Мені раніше не доводилося працювати з такими матеріалами, але, вивчивши їх, я дійшов висновку, що по своїм властивостям це цілком рівноцінний замінник. Люди на пострадянському просторі мають надзвичайно винахідливий розум. У Санкт-Петербурзі мені розповідали історію, як при будівництві однієї студії в якості основи для “плаваючої” підлоги використовувалися старі тенісні м’ячі!

Щоб виключити будь-які затримки в роботі, а також для того, щоб просто мати додаткову робочу силу, у нашому розпорядженні “на підхваті” була група справжніх солдат у формі. Вони в основному використовувалися на вантажно-розвантажувальних і допоміжних роботах. Незнайомі методи і технології майбутньої роботи не злякали робітників. Скоріше навпаки, вони сприйняли це дуже захоплено й зацікавлено. А такий підхід до роботи – це вже половина успіху.

Через п’ять тижнів, коли були вже зібрані всі матеріали, я приїхав знову, і ми почали з реконструкції контрольної кімнати.

Рекордний час, що у моїй практиці одного разу знадобився для реконструкції схожої по розмірам контрольної кімнати, становив 18 днів. Але у Вінниці цей рекорд не встояв, тому що контрольна кімната була готова вже через 16 днів. Залишалися лише дрібні декоративні роботи, але на цьому ми зупинилися. Далі нас чекало багато брудної роботи при реконструкції інших приміщень студії, а курява та пил, що попадають в контрольну кімнату, могли осідати на оздоблювальну тканину, котрою обтягувалися стінні структурні рамки, і забруднити її. Крім того, через 12 днів я повинен був бути в Португалії, щоб закінчити вищезгадану студію, власники якої вже придбали новий мікшерний пульт. За цей час я мав намір зробити більшість робіт у двох (із трьох що залишилися) студійних приміщеннях. Якби не ці обставини, ми б могли повністю закінчити контрольну кімнату менш ніж за два дні. Такі терміни будівництва здивували всіх зацікавлених осіб, у тому числі й мене. Незважаючи на всі об’єктивні труднощі, аналогія будівництва студії з мандрівним цирком витримала всі випробування. Мало того, навіть у цих умовах ми зуміли домогтися рекордних показників!

Цікаво відзначити, якими незвичайними шляхами доводилося іноді здобувати необхідні матеріали.

Пісок, пісок, мені на студію потрібен пісок!

Одного разу нам терміново знадобилося дві тонни піску. Існували певні труднощі, щоб замовити його доставку в терміновому порядку. Ранком, коли муляр уже прибув на студію, а ми перебували на півшляху до студії, наш водій побачив вантажівку, що їде назустріч із приблизно 15 тоннами піску в кузові. Поморгавши попередньо фарами й зупинившись посередині вулиці, наш водій змусив вантажівку зупинитися. Потім він підійшов до водія вантажівки й сказав: “Друг, тобі не здається, що ти робиш навігаційну помилку? Наше будівництво перебуває в іншому місці, і ми вкрай маємо потребу у двох тоннах такого піску”. В цей момент у нього в руках з’явилися американські долари, і наш водій продовжив: “Скільки ЦЬОГО тобі буде потрібно, щоб ти погодився з тим, що ти їдеш не туди?”

Через півгодини біля входу в студію ми вже мали дві тонни піску.

При розповіді цієї історії в людей на Заході від подиву піднімаються брови. Але коли я розповідаю цю історію росіянам або українцям, вони тільки посміхаються й кажуть: ”Це, мабуть, був єдиний вірний шлях що-небудь дістати в часи колишнього СРСР”. Що ж, складається враження, що старі звички відмирають важко.

Цікаво, що самі офіцери Військово-Повітряних Сил по п’ять місяців не одержували зарплатню. Невже тоді при будівництві студії використовувалися якісь нелегальні гроші? Я можливо б і повірив, що мені заплатили нелегальні гроші, але хіба могла бути нелегальною моя робота, якщо я працював для Військово-Повітряних Сил, якщо будівництво відвідували регіональний начальник управління культури, Командуючий Військово-Повітряними Силами та мер міста, якщо про все, що відбувалося, щосили писали на сторінках газет?

Дуже дивним у пострадянських країнах є те, що незважаючи на відчайдушну потребу у перебудові їхньої промисловості, банківські позики (з великими труднощами) видаються під 100% річних, а митні збори на імпорт більшості товарів становлять до 60% від їхньої вартості! У результаті цього виходить повна нісенітниця із вживанням слова “незаконний” (нелегальний). Ймовірно, набагато більш правильним у більшості випадків було б вживання слова “неузаконений”.

Осе-симетрічні рупори для моніторних систем Reflexion Arts були придбані й імпортовані як… квіткові горщики. Тобто Ви можете прикрутити шурупами рупор AX2 до бетонної панелі, заповнити його ґрунтом і встановити це в саду з метою вирощування, наприклад, квітів або цибулин, так що ці рупори можуть цілком законно використовуватися як квіткові горщики! Чи є в якій-небудь країні закон, який би забороняв використовувати рупори до компресійних драйверів TAD в якості квіткових горщиків? Проте, квіткові горщики привертають набагато менше уваги митників, чим звичайне аудіообладнання. Хіба вже ми так сильно порушуємо закон, роблячи це?

Річард Бренсон, бувало, часто говорив мені, що з мене вийшов би непоганий адвокат, оскільки мені доводилося багато разів бути учасником судових засідань у часи мого директорства в Virgin Records і виходити з багатьох подібних “хитрих” ситуацій за допомогою подібного роду вивертів.

Та чи дійсно все, що відбувалося, було незаконним? Я думаю, що ні. Вище я вже говорив, що не може бути незаконним те, що санкціоновано керівництвом Військово-Повітряних Сил, і те, що робиться буквально під носом у державних посадових осіб. Адже по суті ніхто й не думав робити ніякого шахрайства, а всі лише намагалися домогтися чого-небудь позитивного для людей у рамках абсолютно мертвої й дисфункційної офіційної системи.

Коли я вперше приїхав в Україну, то тут не було ні Конституції, ні “справжніх” грошей, не було ефективної цивільної юридичної системи. Таке враження, що там пліч-о-пліч уживаються дві незалежні економічні системи: одна орієнтується на цінності колишнього СРСР, інша – на Західну Європу. Мені важко зрозуміти, двигун якої системи підніме економіку вище. Але мені здається, що там ще багато людей, що помиляються і роблять сумнівні дії в надії на те, що низький рівень їх економіки хтось підніме до більш високого рівня набагато швидше, аніж якби це робилося ними самостійно знизу.

Вибір обладнання

Питання вибору обладнання для студії було темою великого обговорення ще до його закупівлі та мого приїзду. За інформацією з національного довідника по індустрії шоу-бізнесу, в Україні – країні з 55-мільйонним населенням – є всього лише близько 50 студій звукозапису. Більшість цих студій має дуже примітивний рудиментарний рівень. Студія, яку я робив, була першою на Україні по-справжньому “правильною” студією. Тільки 15 з 50-ти представлених у довіднику студій могли запропонувати одночасний запис 24-х треків, та й то мені здається, що в більшості випадків мова йшла про віртуальні, а не реальні треки. Число дводюймових магнітофонів становить усього кілька екземплярів, та й то більшість із них були придбані ще в радянські часи й були встановлені в національних казенних установах.

На Україні не було ні однієї студії західноєвропейського рівня, на яку можна було б рівнятися.

Початковий список обладнання студії Військово-Повітряних Сил базувався на використанні хард-дискової системи ProTools у зв’язці з великою кількістю “магічних ящичків”, що включають у себе ламповий мікрофонний преамп, психоакустичні процесори та процесори ефектів. У свій час Джон Ваткінсон в одній зі своїх статей говорив про людей, що обвинувачують процесори ефектів у тім, що вони не можуть належним чином коректувати записаний сигнал, хоча їм потрібно було б насамперед обвинувачувати себе в тім, що вони так умудрилися цей сигнал записати. Було схоже на те, що й тут я зіштовхнувся зі схожою ситуацією, тому що акцент був зроблений насамперед на закупівлі високоякісних процесорів ефектів, у той час як устаткування для самого процесу запису було явно недостатньо.

Таким чином, у Вінниці мене ознайомили зі списком передбачуваних до закупівлі “магічних ящичків”, що був неадекватний списку передбачуваних до закупівлі мікрофонів, директ-боксів і навушників, тобто основного обладнання для виробництва по-справжньому якісного запису. Що ж, глянцеві рекламні блоки в західних журналах якоюсь мірою переконали їх у тім, що будь-яке сміття, що пропускається через ці прилади, на виході перетворюється в чудовий звук. Система внутрішньостудійного моніторингу (система роздачі на навушники) також базувалася на багатоканальних підсилювачах-розгалужувачах, які звичайно використовуються в project-студіях із притаманними їм обмеженнями в гнучкості, у надії на те, що в майбутньому вдасться встановити більш досконалу систему роздачі.

Проте ця проблема легко вирішується усього-навсього застосуванням декількох звичайних підсилювачів потужності.

Особисто я віддаю перевагу такій системі тому, що вона дає можливість звукоінженеру, що перебуває в контрольній кімнаті, у будь-який момент почути той звук, що музиканти чують у своїх навушниках. Система з двох підсилювачів надає Вам чотири канали моно- або два канали стереопосилів, що цілком достатньо для більшості випадків, які трапляються в подібних студіях.

Дискусії щодо підбору необхідного комплекту обладнання не припинялися. Але в остаточному підсумку мені все ж таки вдалося переконати їх витратити основну суму грошей на придбання базового обладнання, а вже те, що залишиться й з’явиться пізніше – на придбання “магічних ящичків”.

Врешті-решт, при необхідності швидше за все не буде проблем орендувати або позичити необхідні процесори ефектів, оскільки всі навколо вже пішли цим помилковим шляхом.

Вважаючи на це, Олександр Кравченко побачив логіку в тому, щоб сильною стороною студії зробити поєднання її відмінних акустичних характеристик з укомплектуванням всім основним обладнанням саме для запису – мікрофонами, директ-боксами та навушниками. В Україні подібний сервіс (особливо в плані запису акустичних інструментів) могли запропонувати тільки тут. “Магічні ящички” у разі необхідності вирішили докуповувати пізніше.

Це, як мені здається, був мудрий хід. Першопричиною їхнього бажання придбати процесори ефектів було те, що вони вважали джерелом низької якості української продукції недосвідченість музикантів і їхнє незнайомство з технологією звукозапису, тому сподівалися за допомогою “магічних ящичків” виправити це положення. Я наполягав на тому, що в Україні є чудові музиканти (я сам це бачив), але недолік основного обладнання та некомфортні умови в студіях обмежують можливості їхньої виконавської майстерності.

Я тоді казав, що гарна акустика студії, об’єктивний моніторний контроль, гарний комплект мікрофонів і навушників, чистий канал проходження сигналу дозволять їм робити записи, які практично не будуть мати потребу в застосуванні якихось спеціальних процесорів ефектів, дефіцит яких вони відчували, виходячи з первісного бюджету. На жаль, їхні клієнти ймовірно були ще більш обдурені рекламними компаніями фірм, що роблять процесори ефектів. Так що питання комерційної успішності студії залежало не тільки від її параметрів, тому що багато музикантів наївно вважали, що якість і успішність західних записів обумовлені тільки кількістю і якістю використовуваних процесорів ефектів.

З подібною проблемою я зштовхнувся торік під час будівництва студії на півдні Іспанії. Влада реклами величезна. Люди хочуть бігти й купувати невідомі прилади, роботи яких вони навіть ніколи не чули, витрачаючи при цьому багато грошей і економлячи на приладах дійсно першої необхідності. Проблема в тім, що в країнах, де немає досвідченої й всеосяжної індустрії звукозапису, більшість клієнтів студій не зовсім розуміють важливість основ звукозапису, надаючи в такий спосіб перевагу студіям з більшою кількістю “магічних ящичків”. Власники студій бояться того, що якщо раптом на їхній чудовій студії не буде якогось самого модного приладу, то клієнти підуть в студію, де цей прилад є, навіть якщо її основні характеристики є набагато гіршими. Дійсно, пару разів так дійсно може бути. Але в більшості випадків, усвідомивши свою помилку, клієнти незабаром повертаються (за винятком хіба що тих, музичний стиль котрих грунтується винятково на використанні модних ефектів).

Досвід будівництва студій у Санкт-Петербурзі та Вінниці показав, що якщо на будівництві вдається зібрати всі необхідні матеріали, то сам процес будівництва нічим не відрізняється від подібного процесу в Західній Європі. Будівництво цих студій має подібність і по бюджету, і по строках будівництва. А незначне збільшення витрат на транспорт і спеціальні матеріали компенсується більш низькою вартістю робочої сили. Мені дуже часто задавали там питання: “Що Ви думаєте про наших робітників?”. І чомусь усі дуже дивувалися, коли я відповідав: “Чудово!” Мені здається, що негативна репутація у місцевих робітників склалася через те, що в минулому в них були погані робочі місця, вони мали вкрай низьку зарплату, погані умови праці, неповажне ставлення до себе.

За таких умов робітники будь-якої країни виглядали б жахливо. Але коли вони мають цікаву роботу, справедливу за місцевим рівнем зарплатню, розумну кількість поваги, підтримки й розуміння, вони відповідають відповідно. Тесля найвищої кваліфікації в українській команді будівельників студії одержував усього один долар на годину, при цьому вся команда мала 60- або 70-ти годинний робочий тиждень. Скільки ще може тривати така абсурдна ситуація, я сказати не можу.

В усьому світі

Незважаючи на відчайдушний стан економіки й жахливий стан державних інфраструктур, колишній СРСР усе ще дотримується колишніх звичок. Я дуже багато подорожую й завжди відкриваю для себе той факт, що між людьми з різних країн набагато більше подібностей, ніж розходжень. Боротьба з бідністю, що проголошується урядовим курсом на прискорення, дійсно може призвести до швидкого розвитку цих країн. Люди, особливо в містах, добре знайомі з мистецтвом, наукою й технологією, добре освічені, а ці якості потрібно максимально використовувати. Всі, з ким я там зустрічався, прагнули прогресувати і вони були дуже нетерплячими в цьому, з огляду на їхнє довге перебування в цій нестерпній системі.

Мені здається, що мета Леніна мала благі наміри, але, незважаючи на його великий інтелект, він не зміг зрозуміти, що люди просто не функціонують за якимось планом. Сталін знищив мільйони з тих, хто не відповідав системі, намагаючись селекційним шляхом зростити тип нової людини, потрібної системі, але його неуцтво стосовно основних принципів генетики було абсолютним.

Знову й знову раз за разом я з ентузіазмом стверджував, що тепер вони будуть розвиватися швидше й жити набагато краще. Однак дуже рідко зі мною хто-небудь повністю погоджувався. Звичайно у відповідь я бачив тільки знизування плечима або відсторонене “сподіваємося, що так”. Іноді здається, що увесь інший світ ставиться з набагато більшою повагою до здібностей цих людей, ніж вони самі. Але в них була відповідь і на цей випадок: “Ви не уявляєте, як ми можемо займатися самокритикою. Ми чемпіони світу в цьому!”

Проте, студії в Будинку офіцерів ВПС України та у Будинку Культури в Санкт-Петербурзі були закінчені вчасно, тобто напротязі восьми-десяти тижнів (вісім тижнів на будівництво плюс два тижні на дрібні деталі й установку обладнання). Цей успіх був значною мірою визначений настроєм працюючих на студії людей і їхньою рішучістю до подолання будь-яких перешкод будь-якими засобами, у тому числі й нетрадиційними.

Мені здається, що в цей час на просторах колишнього СРСР не існує ніякого більш-менш значимого плану підтримки музичної індустрії, проте прогрес вже існує й він безперечно буде підсилюватися. Люди там добре освічені і в культурному, і в технологічному плані. Вони дуже швидко засвоюють нові методи та нове обладнання, вони проявляють непереборне прагнення до розвитку. У свій час Чайковський писав музику і у Вінниці, і в Санкт-Петербурзі (його рідному місті). У Вінниці мені пощастило почути муніципальний хор, виконавча майстерність якого настільки висока, наскільки це взагалі можливо! За короткий час цей хор виграв багато конкурсів у Східній Європі, і його учасники дуже сподіваються, що зміни в країні дозволять їм продемонструвати своє приголомшливе мистецтво й у Західній Європі. У музичному плані ці країни дуже багаті, і я дуже сильно сподіваюся на їхню здатність збагатити світову музичну спадщину, для чого всім нам необхідно встановити більш міцні зв’язки й контакти.

Питання ‘Чому’?

Після закінчення реконструкції студій я повернувся в Західну Європу. Останнє моє враження від цієї поїздки полягало у тому, що, незважаючи на катастрофу й розвал СРСР, всі його складові частини вже починають добре працювати самостійно. Економіка України ніколи не призначалася для автономного існування. Вся її промисловість була щільно інтегрована у великий господарський механізм колишнього СРСР, і вона була всього лише частиною механізму часів “холодної війни”. Тому в окремих галузях промисловості існує вакуум величезного розміру, але цей вакуум дуже швидко заповнюється з метою задоволення потреб людей.

Дійсно, мені дотепер до кінця не зрозуміло, чому саме Військово-Повітряні Сили першими в країні прийшли до розуміння необхідності будівництва студії звукозапису, що відповідає міжнародним стандартам? Хоча стаття 63 Конституції колишнього СРСР ставила в обов`язок збройним Силам у тому числі й будівництво культурних установ, що обслуговують людей. Так що ж це було? Повернення до радянських часів? Якщо так, то це не кращий варіант, тому що культура повинна розвиватися виходячи з потреб людей, а не підганятися законодавчими “стусанами”. Але ринкові сили в країнах колишнього СРСР помітно міцніють. Вони вже направилися в музеї, концертні зали й інші місця, пов’язані з мистецтвом. А оскільки державних дотацій уже практично не існує, вони покликані заповнити цю нішу, що пустує.

У СРСР культура існувала для людей, і влада робила все можливе, щоб зробити як можна більш доступним і дешевим залучення людей до культурних цінностей.

Це частково пояснює існування величезного піратського ринку аудіо-касет та компакт-дисків. Болгарські компакт-диски там продаються за ціною приблизно в $ 5 за штуку. Але й це все ще дорого для людей, що заробляють 15-20 доларів на тиждень. Платити ж за один компакт-диск $ 15 для них просто нереально, тому в цих умовах неминуча присутність приватного піратства й процвітання домашнього перезапису. Технологія для цього в них є, попит на музичну продукцію існує, а бажання приборкати піратів – мінімальне. На цьому тлі потреби й нестатки музикантів здаються другорядними. Навіть рекордні продажі їхніх альбомів не можуть гарантувати музикантам добробуту у вигляді даху над головою або продуктів харчування.

По-друге, будь-який уряд, що вирішив би переписати відразу закони в цій сфері, сповнив би ці країни політичним хаосом. Чи морально позбавляти цих людей одного з небагатьох задоволень, якими вони зараз можуть насолоджуватися? Життя в них і так є дуже важким, і ніщо їм зараз не дається легко.

Щоб не занадто задирати ніс у цьому зв’язку (і не думати, що ми святіше Папи Римського), мені, можливо, варто нагадати, що в 1970 році (у другий раз із всіх тих випадків, коли представники компанії Virgin Records зверталися до мене) мене попросили надати допомогу в доробці (очищенні, облагороджуванні) піратських стрічок, більша частина яких була отримана при нелегальному записі концертів, для продажу їх у магазинах компанії. Незабаром після цього, саме перед тим як я почав повністю працювати на компанію, її діяльність була майже згорнута у зв’язку зі штрафом в 60,000 фунтів стерлінгів – величезна сума по тим часам – накладеним митною й акцизною владою за шахрайство при сплаті податків.

Якби батько Річарда Бренсона (Richard Branson) не був суддею, а його мама не працювала б у магістраті, то цей випадок міг би закінчитися значно гірше. Мені здається, що я пам’ятаю один випадок, коли судовий позов проти нього був зам’ятий у судах магістрату тому, що серед членів магістрату просто не було людей, які б не були друзями або знайомими його родини. Коли студія Manor була в перший раз відкрита, навіть собака в ній мала кличку Пірат, і одним з моїх завдань було поліпшення іміджу студії для того, щоб музичні колективи не боялися записуватися на ній з побоювання, що їхні записи будуть украдені. Тому жодна зі студій Virgin Records ніколи не несла у своїй назві слова Virgin (The Manor, The Manor Mobile, The Townhouse, The Barge, Olympic, і т.д.) для того, щоб якнайдалі дистанціюватися від сумнівного минулого Virgin. І з такого насіння можуть вирости великі компанії!

Немає простого шляху рішення нинішньої проблеми піратства, тому що відбуваються драматичні зміни всієї економічної й політичної системи. Як це не парадоксально, можливо саме Ленін зможе підказати нам цілком прийнятний вихід з даної ситуації, адже це він завів нас у неї! Я читав, що протягом перших тижнів після Жовтневої революції 1917 року усе ще не був створений адміністративний апарат для державного контролю доставки достатньої кількості продуктів до Москви. Людям, що приїжджали в місто, дозволялося привозити із собою близько 25 кг харчів для власних потреб, але багато хто продавав більшу частину цієї норми голодуючому населенню, одержуючи величезні прибутки, що було у волаючому протиріччі із цілями та ідеалами революції.

Першим наміром уряду було суворо покарати цих людей, можливо навіть розстріляти, але Ленін розумів, що такі заходи можуть поставити під загрозу увесь хід революції, тому що голодуючі люди могли зневіритися в більшовицьких ідеалах і здійняти повстання. Ленін запитав функціонерів своєї партії, коли, на їхню думку, вони в дійсності зможуть організувати суттєві поставки продовольства, і потім оголосив, що тільки тоді торгівля з метою одержання прибутку стане незаконною й буде суворо переслідуватися. Можливо, існує паралель між цим випадком і нинішньою проблемою піратських CD і касет (і відеокасет).

При сьогоднішніх реаліях мені видається цілком можливим легалізувати продаж піратських записів на певних, чітко позначених територіях в обмін на програму, де будуть зроблені оцінки того, коли ринок для такої продукції зможе забезпечити виплату всіх авторських відрахувань. Цей період часу може бути розділений на десять етапів, і платежі по авторських правах будуть здійснюватися з поступовим десятивідсотковим зростанням. Повинно бути ясно визначено, що по закінченні цього періоду антипіратське законодавство буде жорстко введене в дію, а протягом цього періоду компенсація за “загублені” авторські відрахування могла б виплачуватися західними урядами власним музикантам, як форма допомоги країнам колишнього СРСР.

Висновок

Щиро кажучи, не занадто багато було б і загублено в короткостроковій перспективі, тому що якби усі записи продавалися б за “повну ціну” і на законних підставах, тоді б загальна кількість продажів, можливо, не дотягла б і до десяти відсотків від нинішнього рівня, не зважаючи на виникнення в результаті негативного відношення до Заходу. Зрештою, якщо ми організовували програми допомоги “Band Aid” і “Live Aid” для надання допомоги голодуючим в північно-східній Африці, то чому ми не можемо розглянути програму “Music Aid” для стражденних вух і мозків наших майбутніх друзів у колишньому СРСР? Це здається має сенс навіть у плані бізнесу, тому що шість європейських країн колишнього СРСР без сумніву швидко розвиваються, і при цьому вони зможуть розширити європейський ринок звукозаписів більш ніж на 50 відсотків, адже населення Латвії, Литви, Естонії, Росії, Білорусії й України становить близько 250 млн. чоловік. Незабаром вони будуть величезним новим ринком звукозапису.

Ці люди не мають потреби в добродійності. Вони мають потребу в терпінні з боку іншого світу й певному пільговому періоді, що допоміг би їм побудувати нову інфраструктуру та економіку. Я впевнений, що в недалекому майбутньому Захід одержить більші дивіденди від їхнього економічного відновлення, і я щиро сподіваюся, що підйом цих колишніх радянських республік буде стрімким, адже їхні народи занадто довго страждали. Вони освічені, винахідливі й дуже здібні, з багатою культурною спадщиною. Зрештою, між кінцем березня й початком вересня 1996 року я провів чотири місяці в Росії та в Україні, і нинішня ситуація бачиться мені зовсім по-іншому в порівнянні з тим, як я її бачив перед моєю першою поїздкою в 1994 році. Проведений там час був дуже підбадьорюючим, і я впевнений, що весь світ незабаром буде багато в чому вчитися у цих людей. І незважаючи на теперішні труднощі, я бажаю їм успіхів в їхніх зусиллях з відновлення економіки.

Звичайно, буде потрібно більше конструктивного мислення (як наприклад план Ньюелла/Леніна?!), щоб музична індустрія заробила на повну потужність. Але я впевнений, що коли буде пройдений етап її очікуваного розвитку, включення цих країн у фарватер світового ринку буде вигідним для всіх. Протягом 60 років вони були частиною іншого світу, і немає нічого дивного в тому, що для синхронізації двох різних систем і цінностей знадобиться певний час. Однак будівництво студій у Петербурзі та Вінниці продемонструвало (принаймні, мені), що при певному взаєморозумінні розходжень зовсім не так вже й багато.

Стаття опублікована в журналі «Install-Pro», №16 (2/2002)

Popularity: 5% [?]

Розповісти іншим:
Digg Google Bookmarks reddit Mixx StumbleUpon Technorati Yahoo! Buzz DesignFloat Delicious BlinkList Furl

Відгуків немає до “Vostok”

Ваш відгук:

Name (required):
Mail (will not be published) (required):
Website:
Повідомлення (обов'зково):
XHTML: You can use these tags: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Spam Protection by WP-SpamFree